Монголію можна поділити на дві частини, які між собою не перетинаються. Одна частина – це Улаанбаатар (саме так правильно пишеться назва монгольської столиці), а друга частина – решта. Хоча ні, правильніше буде так: Улаанбаатар і Великий Степ.
Монгольська столиця – явище унікальне для самої Монголії, але буденне для сучасної Азії. Це велике місто, яке нещодавно було схоже на радянську глушину, але з кожним роком наполегливо наздоганяє Сеул, Пекін та інших своїх азіатських колег. В Улаанбаатарі живе півтора мільйона людей, у решті Монголії – ще півтора мільйона. При цьому Улаанбаатар за площею в два рази менше Києва, а решта Монголії в два з лишком рази більша за всю Україну.
Втім, і Улаанбаатар вкрай неоднорідний. У центрі столиці багато хмарочосів зі скла та металу, бізнес-центрів, готелів та офісів, а на околицях досі стоять обнесені парканом юрти. Між центром і околицями трапляються взагалі небачені речі на кшталт цього пам’ятника.
Коли знаходишся в Улаанбаатарі, відчуваєш себе плоть від плоті розвиненої цивілізації, але варто від’їхати від столиці кілометрів на десять – і ти розумієш, що цей могутній зсередини оплот цивілізації – лише жалюгідний прищик на тілі величезного Степу.
Звичайний маршрут інтуриста в Монголії – поблукати пару днів Улаанбаатаром, а потім здійснити човниковий рейс асфальтом в Хархорін, стародавню столицю ханів Великої Орди. Дня три чи чотири гості оглядають головні в їхньому розумінні монгольські пам’ятки, які вони бачили в якомусь блозі, і повертаються додому з почуттям виконаного обов’язку та підсвідомою галочкою «Я бачив Монголію». Насправді, вони бачили дуже мало.
Так, вони помилувалися конями Пржевальського у національному парку Хустайн Нуруу. Це єдина у світі дика череда цих симпатичних тварин. На тих же Хустайських горах вони, напевно, побачили оленів, тарбаганів, зайців і орлів, що ширяють у небесній синяві. Програму екотуризму можна вважати виконаною.
Трохи далі, не виїжджаючи зі степової зони, гості потрапляють у страшну пустелю Гобі, яка тут завширшки від сили кілометрів з десять. Це найпівнічніший виступ пісків Монгол Елс, що тягнеться від самої Гобі, але виглядає він майже справжньою пустелею. Тут є і піски, і саксаули, і верблюжі колючки, і споживачі цих колючок, на честь яких вони названі. У туристичний сезон будь-який гість може покататися в Монгол Елс на верблюді і викласти в соцмережі гобійську фотографію. А потім турист поїде, а верблюди підуть. Додому, в Гобі. Тому що справжня, а не показна, Гобі, звідси досить далеко.
Ще сто кілометрів асфальтом на південний захід – і «мандрівники» опиняються в Хархоріні, набитому туристами понад будь-яку міру. Це кінцева точка класичного монгольського маршруту. Тут була столиця Чингісхана (правильніше було б написати Чингіс Хаана, але на перший раз вистачить з вас і Улаанбаатара).
У Хархорин є великий діючий (втім, в основному для туристів) монастир Ердене Зуу, де туристи отримують повне в їх розумінні уявлення про ламаїзм. Там вони фотографуються в монгольських костюмах або навіть з беркутом і з почуттям виконаного обов’язку вирушають через сувенірні крамниці додому. Але справжньої Монголії вони не побачили…
А справжня Монголія починається там, де закінчується туристична стежка. Там, де на всі боки розбігаються степові дороги, і ви можете обрати будь-яку з них…
Одна дорога приведе вас у Хангай, де ви побачите, як неспішно живе Великий Степ і як у ньому нічого не змінюється століттями.
Мандрівники (не туристи, а справжні мандрівники) часто цінують, коли можна сміливо зазирнути у гості до місцевих жителів. Монголія – це ідеальне місце для такого візиту. У будь-якій юрті вам будуть раді, вас приймуть, нагодують та обігріють.
У Хангаї ви обов’язково побачите великі стада кумедних пухнастих яків. Обов’язково скуштуйте продукти з ячячого молока! Смачніших молочних продукти, напевно, у світі немає.
В Архангайському аймаку є дуже красиве озеро Терхійн Цагаан Нуур, яке було створено кілька тисяч років тому вулканом Хоргійн тогоо.
Ще далі на північ лежить величезне озеро Хубсугул, на берегах якого живуть найпівденніші у світі північні олені та справжні шамани. Щоправда, з ними не завжди просто домовитись, щоб побачити шаманські обряди.
На півночі Монголії чи не найкраща прісноводна рибалка у світі. У великих річках водиться безліч риби, яку монголи з релігійних міркувань не ловлять і не вживають в їжу. І ловити ви її будете у неймовірно мальовничих місцях.
Проїжджатимете повз монастир Амарбаясгалант – не проїжджайте мимо! Цей монастир не поступиться Ердене Зуу за красою, а навколишня долина може посперечатися з будь-яким пейзажом світу.
Друга дорога веде на південь, до справжньої Гобі. На півдорозі можна звернути трохи праворуч і зазирнути в Бага Газрин Чулуу, де великі природні камені лежать такими акуратними шарами, що любителі сенсацій обов’язково «відкрили» б там місто пра-цивілізації, яка існувала задовго до появи людини.
А ще на двісті кілометрів на південь, там, де яскраво горять на сонці скелі Баянзага, які так і називаються «палаючими», можна знайти ще давніші артефакти – кістки та навіть яйця динозаврів. Вивозити яйця стародавніх рептилій із Монголії не можна, але знайти і сфотографувати – можна.
Мезозойських кісток у Гобі взагалі досить багато. Повні скелети та черепи давно вивезли до музеїв світу, але дещо залишилося, у таких урочищах, як Немегт Уул, Алтан Уул, Хермійн Цав та інших.
Хермійн Цав – взагалі одне з наймальовничіших місць, які мені доводилося бачити. Скелі палаючого пісковика тут не такі голі, як у Баянзагу, між ними ростуть очерети, тамариски і навіть хайляси, що розсувають стовбурами та корінням у різні боки останки динозаврів.
Найпопулярнішим місцем є Хонгорін Елс. Довга гряда піщаних дюн тягнеться по всьому заповіднику Гурван Сайхан. Це співають дюни! Якщо посидіти у вітряну погоду біля їхнього підніжжя, ви не раз почуєте потужний, з відтінком металу звук, видавати який не може жодна жива істота на світі і жоден придуманий людиною механізм.
Йоолин Ам – розкішний гірський оазис посеред пустелі. Тут живуть величезні орли, ведмеді і навіть барси, тут трапляється мумійо, тут блукають яки, які задумливо жують едельвейси. На початку літа тут навіть можна застати льодовик, який утворюється кожну зиму і іноді зберігається до наступної зими, але найчастіше тане у серпні.
Третя дорога, найдовша, веде через усю Монголію на Алтай. Дороги там жахливі, і їхати на дикий Захід доведеться з Улаанбаатара чотири дні, не менше. Зате нічого красивішого, ніж Алтай, у Монголії немає.
Не доїжджаючи до міста Баянхонгор, дуже рекомендую відхилити на п’ятдесят кілометрів праворуч, щоб побачити «монгольський Єллоустоун» – долину гарячих джерел Шаргалжуут. Інфраструктура тут ще не дуже розвинена, і зарубіжних туристів поки що немає. Зате є дерев’яні купальні, що покосилися, куди гаряча вода надходить прямо з джерела, що знаходиться від купальні метрів за десять.
Ще якийсь день шляху – і перед вами з’являться громади Алтайських гір. Кажуть, що найкраще приїжджати сюди у жовтні, коли місцеві жителі починають полювати з беркутами. Але пам’ятайте, що у жовтні тут уже як мінімум ночами стоять жорстокі морози, а турбаз і тим більше готелів у Монгольському Алтаї немає.
Натомість є кам’яні баби. Ті самі, яких ми вважаємо скіфськими, але які справді були споруджені народом хунну, переселенцями з Алтаю. Ми їх знаємо як гунів. У наших краях баб теж можна побачити, але в основному при вході в музей або десь на його задвірках. У Монголії ж баби стоять там, де їх багато століть тому встановили, і жодної охорони біля них немає…
У самому західному аймаку Монголії монголів, як не дивно, майже немає. Ця територія населена казахами, які навіть не завжди розуміють по-монгольські. Тому вашим водіям порозумітися з ними вдасться не завжди. Проте вони частіше, ніж монголи, розуміють російською.
Ну і насамкінець покажу вам кілька алтайських пейзажів. Без супровідного тексту, тому що я безсилий описати цю красу…
