Оксана Ковтонюк за освітою – лікар, зараз займається журналістськими і авторськими текстами (в тому числі на медичні і мандрівні теми). Відвідала 44 країни. З найекзотичніших – Камбоджа, Танзанія, Мексика, Бразилія, материковий Чилі і острів Паски.
Почала з організованого туризму, зараз подорожує самостійно. Вважає, що подорожі – це найкращий спосіб зрозуміти світ і себе у ньому.
Нещодавно Оксана повернулася з Занзібару. Мандрії було цікаво, що невгамовна шукачка пригод знайшла на досить обмеженому просторі африканського острова.
– Не питаю, чому Занзібар – тому що це один з небагатьох доступних напрямків. Яким був стратегічний план? Що ти хотіла відчути і побачити?
– Я – фанат активних мандрівок. Залізти в пампаси, подружитись з аборигенами, влипнути в пригоди – мій еталон подорожі. Через улюблену біготню по світу я давно не «тюленила» на лежаку, тому занзібарський відпочинок мав бути і пляжним, і активним. Що переважило, ви, певне, здогадались (сміється – ред.).
З африканських країн я до цього відвідала лише Єгипет і Туніс, але вони «окультурені», мені ж хотілось побачити чорну Африку. Занзібар – її лайт-версія, але для першого знайомства зі справжньою Африкою – ідеальний варіант.
– Занзібар – наразі це «пакетний» туризм. То ти порушила свої принципи?
– Сюди можна летіти й самостійно. Я придбала пакетний тур, бо це здешевлювало подорож. Коли вивчала інформацію, виявилось, що житло на острові невиправдано дороге. Ніч в готелі може коштувати 100 доларів, хоча в Тайланді за таких самих умов проживання ціна була би 5-10 доларів. Весь пакетний тур коштував стільки, скільки коштувало би одне житло при самостійному бронюванні.
Я би сказала, що самостійний туризм – не принцип життя, а стиль моїх мандрів. Принципи – це щось глобальніше, а в прикладних речах людині має бути насамперед зручно. Занзібарська подорож у мене була комбінованою – в турагенції я купила «пакет» (авіаквитки, житло, страховку, трансфер), а всі поїздки по острову організовувала сама, екскурсій не купувала.
– Як ти обирала місце розташування готелю? Скрізь пишуть про відмінність північного, східного та південного узбережжя, про особливість відливів і т.д.
– Найкрасивіші пляжі і океан – на півночі острова, де відливи мінімальні. Але тут і найбільше відпочиваючих. Я вирішила, що океан важливіший, і я «ввімкну» свою здатність не помічати другорядне. Вибрала Нунгві – найпівнічніший пляж. Але після Нового року наплив туристів зменшився, тут було тихо й спокійно.
Якби знову летіла на Занзібар, то поселилась би лише у Нунгві. Крім прекрасних пляжів, тут дуже гарна інфраструктура – є базарчики з фруктами і сувенірами, туристичні ресторани і кафешки для місцевих, дискотеки. Життя в Нунгві кипить, тут ніколи не нудно – я люблю такий динамічний відпочинок, аби навколо мене все рухалось . На східному узбережжі інша «фішка» – марсіанські пейзажі у час відливів, але я їх все одно побачила, поїхавши туди на весь день.
– Як летілося у далеку Африку?
– Тривалість прямого рейсу – 10 годин, але в мене були й триваліші перельоти, тому занзібарський не став якимось особливим. Під час дальніх рейсів я почуваюся комфортніше, ніж вдома на дивані – влаштовую у кріслі «барліг», обкладаюся смакотою та фільмами і починаю кайфувати. У подорожах я пристосована до будь-яких умов – можу їхати на одному колесі і спати з одним розплющеним оком. Інші туристи стогнуть, якщо довго добиратись, а для мене чим довше летіти, тим краще.
Переліт на Занзібар був бюджетним, харчування у вартість квитка не входило, але я влаштувала собі «олл інклюзив» – взяла в літак рис із куркою, бутерброди, яблука, три види шоколадних цукерок, печиво, чай в пакетиках (на борту склянка чаю коштувала 60 гривень, а гаряча вода – безкоштовно). В мене навіть були мед, лимон та імбир до чаю – бізнес-клас відпочиває (сміється – ред.). Не вистачало лише моніторів, щоб відслідковувати маршрут.
– Що ти відчула, ступивши на танзанійську землю? Чи правда, що там ніби не чули про коронавірус?
– Відчула, що після річної перерви (саме стільки я не літала за кордон) нарешті починаються пригоди. Вони почались буквально в аеропорту – я не знайшла представника приймаючої сторони, але свій трансфер до готелю відшукала самостійно. Це в Україні я не даю спуску сервісам за промахи, а в подорожах дивлюся на них крізь пальці – сприймаю їх як місцеві реалії.
Щодо коронавірусу – правда. За весь час я бачила маски лише у трьох людей. З одного боку ти пам’ятаєш про дотримання медичних рекомендацій, з іншого розумієш, що це лише теорія, бо атмосфера на Занзібарі дуже розслаблює. Я знала, яким є відношення до коронавірусу в Танзанії. Постав вибір: або летіти після тривалої перерви і в певній мірі ризикувати, або не летіти і морально зав’янути вдома у чотирьох стінах. Я вибрала перше. Цей вибір має бути усвідомленим, без оглядки на чийсь досвід.
– Яким був готель? Як там велося? Чи був сніданок, де обідала-вечеряла? Як пересувалася по острову?
– Готель був за 50 метрів від океану. Мене поселили у бунгало – справжню африканську хатину із солом’яним дахом, яка потопала в зелені. Океан знаходився буквально за порогом, його було чути в бунгало. Один турист розповів кумедну історію: «Приходжу в номер і чую – щось шумить. З переляку подумав, що прорвало трубу. Виявилось, це шумів океан».
«Пакет» включав сніданки, а от обідала і вечеряла я в нетуристичних кафе. В таких місцях мандрівників з досвідом не лякають облізлі столи і стіни – там, де їдять аборигени, ложки миють так само ретельно, до того ж, тут смачніше і дешевше. Якось я пішла їсти угалі (це традиційна танзанійська страва – рис з підливкою), порція коштувала 1,5 тисячі танзанійських шилінгів (18 гривень). В той час відпочиваючі ділились, що у туристичному ресторані заплатили за просту страву 18 тисяч шилінгів – в десять разів дорожче.
На острові добре розвинена система автобусів (аналог наших «маршруток») і дала-дала (вони схожі на маленькі вантажівки – пасажири їдуть на лавках у кузові). В Стоун-Таун (єдине місто на Занзібарі) я їздила на автобусі, а для вилазки на східне узбережжя найняла таксі. По Нунгві ходила пішки.
– Чи траплялися під час подорожі ще «соло»-мандрівники?
– Мені не траплялись, але треба врахувати те, що я переважно спілкувалась не з туристами, а з місцевим населенням.
– Розкажи про події, які викликали сильні враження. Що бачила? Що чула?
– Вперше у житті я побувала на океанічній рибалці. На доу (човен, з якого ловлять рибу занзібарці) були тільки я і танзанійський рибалка. Я не впіймала нічого, ще й втопила грузило – підозрюю, що його разом з гачком відірвала велика риба, бо тягнуло за волосінь сильно. Танзанієць зловив з десяток рибин, і ми влаштували барбекю на березі океану.
Рибалка запросив у гості, і я змогла побачити на власні очі, як живуть місцеві – бідно, але дружно. Мене пригощали восьминогом, приготовленим у кокосовому молоці, з гарніром із тушкованих бананів – не пам’ятаю, коли ще було так смачно і екзотично.
В Нунгві є одна цікава штука – природний акваріум, у якому можна поплавати з черепахами. Я взагалі нічого не боюся – ні мишей, ні турбулентності, ні темряви – а от купання з черепахами стало іспитом на безстрашність: у темній воді щось треться об тебе, ніби ось-ось має вкусити.
В Стоун-Тауні найцікавішими виявились ринок Даражані, будинок, де народився Фредді Мер’юрі, і англіканська церква, збудована на місці ринку рабів. Ще я найняла човен, на якому плавала на острів із черепахами та острів, що зникає під час приливів.
Один день присвятила поїздці в центр і на схід Занзібару. В центральній частині острова мене цікавив парк Джозані форест, де водяться мавпи колобуси – вони живуть лише на Занзібарі. Не обійшлось без пригод – одна мавпа зі смаком попісяла на мене з дерева. На східному узбережжі я бачила плантації водоростей (їла їх просто з океану – солоненькі, як снеки), знаменитий ресторан на скалі в океані і фантастичні краєвиди під час відливів.
Після повернення із Занзібару я стала спілкуватись із танзанійськими друзями у месенджерах. Один показав фото: корові протикають судину, щоб кров’ю напоїти дітей. Я ще перепитала, а він: «Прилітай, все побачиш сама».
– Яких людей зустріла на острові?
– Занзібарці дуже дружелюбні, поводяться просто і природно, без грама фальші. В них зовсім інші цінності – немає біготні у погоні за статусом чи матеріальними статками, немає проблем і труднощів, які ми самі собі штучно створюємо.
– І загалом про туризм на Занзібар: що не зайшло, а що було супер. Що порадиш тим, хто розглядає цей напрямок?
– Я такий космополіт, що мені у подорожах подобається все – я бачу неприкрашене життя, як і хочу його бачити. Розчарувати мене неможливо. На Занзібарі не очікуйте лакшері-відпочинку, марципанів у ресторанах і вишколеного персоналу у готелях. Сюди їдуть, аби розпочати знайомство з чорною Африкою – переважно бідною, але мега-екзотичною. На цьому острові немає вимитих тротуарів, ідеального сервісу і вишуканих локацій, як десь у Європі чи багатих країнах Близького Сходу. Зате тут є фантастичний Індійський океан (найкрасивіший, що я бачила у своєму житті), екзотичні фрукти, дружелюбні люди і акуна матата, що на суахілі означає «Без проблем».
Фото надані Оксаною Ковтонюк
1коментар