Тернополянин Іван Онисько чи не найекстравагантніший український мандрівник. До Китаю, приміром, півтора роки тому хлопець подався зовсім без грошей. А минулого року пройшов з товаришем дві тисячі кілометрів від Заходу до Сходу України геть босим.
Іван Онисько розповів про свої незвичні мандри та що саме він хоче через них донести до людей.
Справжні мандрівки Івана розпочались у студентські роки. Якось, замість того, щоб поїхати додому автобусом Іван вирішив добиратися автостопом.
– Тоді я ще не мав уявлення, що за дорогу можна не платити, а домовлятися. Я оплачував дорогу і по вартості виходило так само, як і за автобус, але значно цікавіше. Я то з кимось їхав, то ішов пішки через населений пункт, то знов зупиняв машини. Спілкувався з людьми, бачив нові місця і це мені сподобалось настільки, що я продовжив. Спочатку подорожував Західною Україною, а потім і по всій її території, а згодом подався за кордон. І так мені посмакував такий спосіб пізнавати себе і світ, що я уже не зупинявся, – пригадує мандрівник.
Travel-перфоманс
Перші подорожі Івана були такими, як і в інших: він їхав кудись, аби побувати у новому місці, пережити нову атмосферу культурного простору, мовного середовища. А вже згодом з’явився задум до цікавіших, тематичних подорожей.
Так виникли ідеї мандрівок без грошей чи без взуття.
– Я роблю такі подорожі передовсім тому, що маю особистий інтерес, як вони можуть відбутись і чи відбудуться взагалі. Також – яким я буду в них, як зі мною будуть взаємодіяти люди. Тобто, в першу чергу, це – експеримент для пізнання світу. Але, крім того, я ілюструю ці подорожі на своїх сторінках у соцмережах, бо бачу певну цінність у цьому. Хочу, щоб про це знали інші люди. Чимало з них надихаються, як мінімум дізнаються про щось таке незвичне і потім роблять кроки у своїх справах, на які не наважувались раніше. Хтось – у подорожах, а хтось – на роботі чи у бізнесі, – пояснює свої нестандартні рішення Іван
До Китаю
Першою нестандартною мандрівкою та викликом самому собі для Івана стала подорож до Китаю, куди він вирішив податися зовсім без грошей. Щоправда, мав із собою гривневі купюри, однак віддав їх людям не як плату за щось, а просто, як подарунок. А нові знайомі писали йому на них побажання. Подолавши шлях через 12 країн, Іван мандрував так півроку. Зізнається: за нічліг не переживав, бо мав із собою намет. А от найбільше за що боявся – так це залишитись голодним.
– Стосовно їжі я обрав дві основні стратегії. Перша – я був готовий голодувати. В мене є вже кількаразовий досвід тижневого голодування. Тому я знав: якщо не буде чого їсти, я точно зможу протриматись тиждень без їжі. Інший варіант: я налаштовувався, що буду просити в людей поїсти. Більше того: ми з другом вирішили провести тестування, як це може вдатись у Києві ще до початку подорожі. Ми вирішили назбирати на вулиці грошей на вегетаріанську шаурму. Я мав підходити до людей і просити гроші. Але, простоявши хвилин 10, я так і не зміг цього зробити. Тоді товариш провів мені майстер-клас, як це треба робити. Ми буквально за кілька хвилин назбирали гроші. Тоді я сказав: коли буде потрібно, я буду просити, а зараз не можу, – пригадує мандрівник.
А от у самій подорожі їжа до мандрівника «приходила» сама. Цьому феномену хлопець дивується до цих пір: йому жодного разу не довелось просити у людей поїсти.
– Я їхав до Китаю через Молдову, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан. Практично скрізь можна було спілкуватись російською і порозумітись із місцевим населенням. А от китайської я не знав. Але і в Китаї ставалось так, що люди самі пригощали мене. Це просто якась дивовижа, яка стається в процесі. Я не знаю, як її можна пояснити, але якось так ставалось, – дивується хлопець.
Не було проблем і з транспортом. Мандрівник розповідає, що ніяких неприємностей з ним не траплялося.
– Спочатку був страх. Але коли я на практиці бачив лише хороші речі, він розвіявся. Для самозхисту нічого не використовую і з собою не вожу. Знаю, деякі люди запасаються газовими балончиками, але я цього не роблю.
Пішли босими
У минулому році за сто днів Іван із товаришем пройшли «Вишиваним шляхом» від Ужгорода до Харкова пішки, босими та без грошей. Розпочавши подорож 11 липня, мандрівники закінчили її 14 жовтня, коли почалися перші заморозки, та полилися холодні дощі. Свій проект хлопці назвалиProstoBoso і чи не кожен день своєї подорожі описували на сторінці проекту у соцмережі. Ділились враженнями, пригодами та новими знайомствами.
Із собою хлопці мали лише документи, щоб їх не сприймали за безхатьків, та полотняний одяг із такою ж сумкою через плече. Їли те, що збирали, – ягоди, фрукти, горіхи, а також те, чим пригощали люди в містах і селах. Спали на горищах, у пустих хатах і просто неба. Ішли і асфальтівкою, і бруківкою, і звичайними стежками через ліси. Щодня проходили від 15 до 30 кілометрів. Звісно, босі ноги мандрівників такого навантаження не витримували: то в одного, то в іншого з’являлися пухирі, рани мозолі та тріщини на п’ятах. Хоча, «перша кров» полилася на 61 день подорожі – Іван поранився в лісі колючкою від акації.
Чималу кількість шляху з мандрівниками подолав їх випадковий товариш – собака, яку хлопці назвали Боса. Протягом шляху до них також приєднувались однодумці, які долали з ними частину дороги теж босими. Так на початку жовтня вони дійшли до Харківщини. І хоч тоді вже стало геть холодно, хлопці принципово не одягали теплішого одягу та не взувалися.
На всю дорогу мандрівники витратили 100 днів, за які пройшли босоніж 2001 кілометр. Загалом же Іван за 6 років побував майже у 30 країнах світу.
Почніть з першого кроку
– Мандрівникам-початківцям я б радив робити крок. Я дуже сумнівався, що мені вдасться доїхати до Китаю, чи наприклад, закінчити подорож босоніж. Але якщо ідея іде із серця, то в все стається класно. Тому порада – заглядати до себе в серце, дивитись, що там є, і робити це. А в процесі все навколо буде сприяти втіленню цієї ідеї.
– Ну, як мінімум, не робити це так, як зробив я. У 2015 році я їхав автостопом до Петербургу через Білорусь. І от, проїхавши півкраїни, дізнаюсь, що українцям не можна їхати з Білорусії в Росію. І ми домовились з водієм, якщо мені вдасться швидко пробратися кущами, то він мене почекає на тому боці кордону і ми поїдемо далі.
Я пробрався через кордон і мені це вдалось зробити непоміченим. А коли я виїжджав з Росії в Україну, то у прикордонників не було жодних запитань, як це я в’їхав у Білорусь, а повертаюсь з Росії. Одним словом – пронесло, але не раджу нікому повторювати цей досвід.
Подорожуйте у компанії
Дівчині-мандрівнику радив би подорожувати з хлопцем або вдвох із подругою. Хоча я знаю до десятка дівчат, які подорожують самі і у них не було жодних проблем. Але щоб уберегтися, все рівно краще подорожувати з кимось. А знайти з ким подорожувати можна на спеціальних сайтах, групах. В мене так ставалось, що вирушав я у мандрівку сам, а в дорозі зустрічались цікаві люди і якщо напрямок співпадав, то ми певний час подорожували разом. Приміром в Алма-Аті, під посольством я зустрів пару з Петербургу, яка теж мандрувала до Китаю. Ми домовились подорожувати разом. І ось зустрілися в Камбоджі, певний час мандрували разом, а потім наші дороги розійшлись. А через півтора роки вони запросили мене на своє весілля. Я поїхав до Петербургу автостопом. Ми відгуляли, а наступного дня поїхали теж автостопом на фестиваль. Причому наречена була у звичайному мандрівному одязі, з рюкзаком за плечима і фатою на голові.
1коментар